8.9 МАРГІНАЛЬНІСТЬ “ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА” В УКРАЇНІ

“Середній клас” в Україні є хімерним, а “громадянське суспільство” існує в маргінальному стані. Тобто воно є, інколи навіть впливає на хід суспільних справ, але частіше не завдяки чомусь сприятливому для нього, а всупереч всьому несприятливому.

 

8.9 МАРГІНАЛЬНІСТЬ “ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА” В УКРАЇНІ

Визнаючи наявність кризових явищ у економічному, екологічному, соціальному та політичному розвитку України, майже всі критики цих негараздів роблять реверанси громадянському суспільству, яке всі ці хвороби начебто полікує. Некритичне запозичення понять з досвіду інших суспільств, малоадекватного українським реаліям, породжує ілюзії.

Соціальною основою “громадянського суспільства” в розвинутих країнах Заходу є “середній клас”, який чисельно складає не менше 60% населення і володіє не менше ніж 30% загальнонаціонального багатства. Останнє дає йому матеріальну спроможність фінансувати через пожертви до різних доброчинних фондів або напряму величезну кількість громадських організацій, рухів та ініціатив. Жорстко обмеживши можливість фінансового впливу найбагатших на виборчі процеси, середній клас змусив політичні партії дорожити невеликими внесками більшості членів суспільства і тим самим підпорядкував їх. Багатопартійність країн Заходу відображає спектр політичних поглядів середнього класу, а відомий науці екології чинник “обмеженість кормової бази” призводить до коливань числа реальних партій в межах від 2-х (США) до 10 (Італія).

В Україні, імовірно, більше 95% загальнонаціонального багатства зконцентровано в руках лише кількох сотень найбагатших людей. Участь 40 партій у виборах ілюструє фінансову опору партій на “кормову базу” олігархів, а не більшості громадян. “Середній клас” в Україні є хімерним, а “громадянське суспільство” існує в маргінальному стані. Тобто воно є, інколи навіть впливає на хід суспільних справ, але частіше не завдяки чомусь сприятливому для нього, а всупереч всьому несприятливому.

Масовому розгортанню екологічного руху в Україні у 1988-1991 роках сприяли “перестройка”, свіжі згадки про Чорнобильську катастрофу та задовільний рівень добробуту абсолютної більшості громадян. З наростанням соціально-економічної кризи у 1992-1994 рр.відбувся величезний колапс екоруху, який досі не подолано. Більшість співгромадян збіднішали не тільки фінансово – різко зменшилась кількість наявного у них вільного часу, який є найважливішим ресурсом громадських рухів. У безробітних вільного часу немає – вони шукають, як заробіти.

Матеріальна основа діяльності громадських організацій в Україні обмежена не тільки з цих причин, вона штучно звужена державною бюджетною та податковою політикою. Згодні з висновком В.Мельничука для неприбуткових організацій (НПО): “Законодавчі умови ведення фінансової діяльності були і залишаються ворожими для НПО, що свідчить про низький рівень розуміння в державі суспільних цілей та завдань НПО, сприйняття НПО державними службовцями, законодавчою та судовою владою.” [21]

Це змушує НУО шукати грантів з іноземних джерел під загрозою політичних звинувачень в обслуговуванні закордонних інтересів. Ці звинувачення лунають, коли дії неурядових організацій зачіпають реальні інтереси когось з можновладців. У інших випадках організації можуть скільки завгодно займатись “грантожерством”. Під цим розуміємо орієнтацію на побажання донорів більшу, ніж на власне суспільство, та проведення на грантові кошти заходів, підсумковий вплив яких є мізерним.

Як слушно зауважив А.Гриценко [22], найбільшим грантожером є держава – з 1991 р. обсяг безповоротної фінансової допомоги державним структурам з іноземних джерел перевищив 5 мільярдів долярів, притому результати є дуже незначними. Проте грантожерство серед НУО теж є реальністю - довкола усіх великих донорів склались певні клієнтели, що раді вважати себе “громадянським суспільством”.

Цей самообман йде так далеко, що в дослідженні центром “Каунтерпарт” стану та динамики розвитку НУО [23] визнано “представницькою” вибірку, де компютери є у 81% НУО, доступ до Інтернету – у 75%, мають власні автомобілі аж 12% організацій, і річний бюджет більше 50 тисяч долярів – 9% НУО! Очевидно, це – еліта НУО, принаймні у фінансовому вимірі. Дослідники явно не мають уяви про громадське життя на рівні районів, а їх – 608. Там умови для НУО настільки несприятливі, що в більшості райцентрів взагалі немає НУО, крім створених самою владою.

Найчастіше влада та бізнес створюють начебто “благодійні” фонди, реальна функція яких – “відмивання” коштів на вибори. Тобто основне суспільне “благо”, продуковане ними – тримати при владі певні клани. Масштаби такого “відмивання вражають. На зустрічі громадськості з Президентом Всесвітнього Банку Дж. Вульфенсоном 5.10.2000 р. керівник Центру інновацій та розвитку О.Cидоренко повідомив "За офіційними даними Держкомстату в 1998 р. надходження українських НУО з внутрішньо українських джерел становили еквівалент 120 млн. дол. США, а у 1999 р. — 61 млн. дол. США, причому 7,7 млн. дол. США — надходження з держбюджету." Різниця пояснюється не якимись катаклізмами в третьому секторі, а тим, що у 99-му році були президентські вибори, а у 98-му — парламентські, які обходяться значно дорожче.

Враховуючи цей епізод, можна припустити, що левова частка з залучених благодійними фондами у 2004 р. 530 млн долярів [23] насправді пішла на Президентські вибори, на “помаранчеву революцію” та “небесну” контрреволюцію. Взагалі будь-які цифри щодо “третього сектора” і “громадянського суспільства” в Україні треба сприймати з пересторогами. Зокрема, про існування 46,5 тисяч [там же] громадських організацій. Виходить по одній організації на кожну тисячу населення, у середньому біля восьмидесяти організацій на адміністративний район!. Тим часом Мінюст у 2006 році не зміг відшукати навіть місцезнаходження 73 зареєстрованих всеукраїнських організацій.

За емпіричними оцінками можна визнати, що в Україні діє до восьмисот громадських екологічних організацій – переважно у обласних центрах. Більше половини з них обєднані в мережі, найбільш відомі - Українське товариство охорони природи, Всеукраїнська екологічна ліга, Українська екологічна асоціація “Зелений світ”, Національний екологічний центр України та “Мама-86”. Доступ до електронної пошти станом на 2003 рік мали приблизно 35% організацій, і лише одиниці мають свої авто. Отже, ця картина сильно вдрізняється від результатів дослідження “Каунтерпарт”.

Постановою КМУ №1378 від 15.10.2004 “Деякі питання щодо забезпечення участі громадськості у формуванні і реалізації державної політики затверджено типове Положення “Про громадську раду при центральному, місцевому органі виконавчої влади”. Передбачено створення таких Рад при усіх органах виконавчої влади (зокрема, в кожному районі). І тут виявляється, що реальних громадських організацій не вистачає для заповнення цих Рад і Голови райдержадміністрацій заповнюють і організують їх роботу на свій розсуд.

І якими б далекими від громадськості не були районні Громадські Ради, по одному представнику від кожної входить у обласні Громадські Ради. А районів біля 20 на область, ця маса і визначає атмосферу в обласних Громадcьких Радах. Представники ж обласних та приміністерських Рад входять в Громадську Раду при Кабміні. Отже, при піраміді влади будується її начебто “громадська“ паралель, не повязана з громадянським суспільством і реально контрольована першою пірамідою.

Громадські Ради при низці центральних органів влади ще не створені. А Громадська колегія при Мінюсті за два роки навіть жодного разу не зібралась. На цьому тлі діяльність Громадської Ради при Мінприроди, що триває вже більше 10 років, виглядає ледве не триумфом. Проте знаючи ситуацію з середини, треба визнати – деякий вплив громадськості на поведінку керівництва Мінприроди є, але він вкрай рідко призводить до перегляду рішень, які громадськість вважає антиекологічними.

Найпоказовішою була відсутність якоїсь змістовної реакції Мінприроди, не кажучи про Кабмін, Верховну Раду та Президента, на доповідь “Громадська оцінка екологічної політики в Україні” [24], підготовлену до Конференції екоМіністрів Пан-Європейського процесу “Довкілля для Європи” у Києві у 2003 р. Хоча доповідь стала важливим прецедентом на міжнародному рівні – в жодній іншій країні громадські організації такого ще робили.

Прихід до влади президента В.Ющенка дав надії на зміни ставлення влади до НУО. 125 громадських екологічних організацій в січні 2005 року звернулись до Президента з листом ”Суспільство потребує ефективної екологічної політики” [25] з 10 пропозиціями, перша з яких – визнати екополітику одним з семи головних пріоритетів Президента. Проте жодної реакції з Секретаріату Президента на нього не було – лист переправили в Кабмін, звідти в Мінприроди, а звідти дали відписку аж на 10 сторінок.

На першому Президентському слуханні в грудні 2005 р. завдяки активності екоНУО виступ їх представника А.Голубовської був включений в порядок денний, представники Секретаріату погодились дати хід проекту Указа, підготовленого екоНУО. Проте цей проект так і потонув десь у лабіринтах Секретаріату Президента.

Нині Мінприроди висунуло низку гучних ініціатив, але не провело широких консультацій з екологічною громадськістю хоча б з одного серйозного питання екологічної політики, наприклад - зміни структури або реформування екологічної інспекції.