7.7 ПАРАДИГМА “ПЕРЕХІДНОГО СУСПІЛЬСТВА”

Система хибних вартостей, яка щоденно вкорінюється в суспільну  свідомість засобами розголосу, детермінує переважання згубних для довкілля та суспільства моделей поведінки.

7.7 ПАРАДИГМА “ПЕРЕХІДНОГО СУСПІЛЬСТВА”

В Украіні домінує, у все патологічніших формах, низка ідей лібералізма, які в західних країнах вже критично переглянуті та отримали свої противаги, а тут їх експансія триває. Щодня телебачення бомбардує народ оглушливим потоком реклами товарів та послуг, за яким – вартості суспільства споживання, індивідуалізму, гедонізму та негайного задоволення потреб.

В пострадянських суспільствах склався, як комбінація тоталітарного світогляду та ліберальних запозичень, особливий цілісний комплекс ідей та вартостей, який видатний російський соціолог Олег Яницький називає “парадигмою перехідного періоду” [11]. Парадигма може бути визначена як домінуюча система вірувань, що задає людям спосіб сприйняття й інтерпретації функціонування навколишнього світу. У західному світі розвиток коливається між "старою" антропоцентричною, в якій провідну роль грають ідеї лібералізму, та "новою" екологічною (НЕП) парадигмами.

Відмінності другої від першої: (1) на відміну від принципу "винятковості" людини щодо інших тварин, людина є однією з багатьох живих істот, включених у глобальне біофізичне середовище; (2) на відміну від минулого погляду на людську активність, головними детермінантами якої постулювались культура й технологія, постулюється складна й не завжди передбачувана залежність людини від біофізичного середовища; (3) якщо раніше вважалось, що культура й технічний прогрес забезпечують нескінченність прогресу соціального, те тепер він обмежений "екологічними законами". Ці постулати мимоволі спрямовані як проти ідеології технократизма, сціентизма, концепції суспільства споживання”, так і проти деяких канонів християнства, з яких ці ідеї виросли.

Соціальне середовище західного, а тепер і пост-радянського суспільства, заважає освоєнню екологічних обмежень масовою культурою. На відміну від 1970-х рр., коли в США й країнах Західної Європи розвивалася концепція "суспільства нестачі" і були дуже сильні зелені рухи, зараз там сильніша ідеологія суспільства споживання”. На практиці це означає, що багаті меншості прагнуть забезпечити собі необмежено тривале благополуччя навіть в умовах глобальної екологічної кризи, а бідні мають якось виживати або зникати назавжди як "зайві люди". Що й підтвердила катастрофа в Новому Орлеані в серпні 2005 р.

Ми поділяємо думку О.Яницького по "парадигму перехідного суспільства", вважаємо її надзвичайно важливою. Через явно недостатню її відомість в Україні, переказуємо тут основні тези цього автора з незначними поправками, враховучи відмінності між Росією та Україною.

Це, насамперед, ресурсно-виснажуюча, а не відтворювально-накопичувальна парадигма. У її основі домінує погляд на природні ландшафти та соціально освоєний простір, які можна вчергове докорінно реконструювати, тепер уже під новий - ліберальний - проект. Державна машина прагне підлаштувати під себе громадянське суспільство, хоча декларується протилежне (вважаємо, що в Україні це ілюструється маніпулятивним присяганням “вірності ідеям Майдану”). Панівними є вартості споживання, утилітарного ставлення до природи й людини. Ключового для НЕП моменту - обмежень, що накладаються на людську активність всім середовищем існування, тут немає. Відповідно, є нехтування зворотніми зв'язками від біосфери.

Людська ціна реформ несуттєва, бо держава більше не є соціальною, ринкова ідеологія переважає над культурою. Людська природа, значною мірою сформована минулим суспільством, повинна бути перероблена відповідно до ліберальної ідеології - по суті це знову ідея "створення нової людини". З культури минулого (соціалістичного) суспільства беруться тільки ті елементи, які служать цій меті.

Парадигми ліберальна, і тим паче – “перехідного суспільства”, малосумісні з екологічною парадигмою, бо в їх основі принципи якісно різні. Біосфера підлегла законам світобудови, її структури еволюційні, стійкі й просторово фіксовані. Під впливом сукупної активності людства зміни в біосфері накопичуються повільно, важко відстежуються навіть найвитонченішими науковими методами й потім, досягши критичної маси, перетворюються в "раптові" катастрофи. Соціосфера під впливом ринку, людських потреб і політичних амбіцій безупинно прискорюється, її структурні трансформації носять стрибкоподібний і переривчастий характер, функціональні потоки (капіталів, природних ресурсів, людей, інформації) мінливі й екстериторійні. Імператив їхньої керованості, постійно проголошуваний політиками, регулярно спростовується природними й соціогенними катастрофами, що породжують глобальні кризи економічних і фінансових інститутів ліберального суспільства. Його культура центрована на завданнях оптимізації цих потоків "тут і зараз" і не стурбована скороченням розмаїтості "місць" і долею майбутніх поколінь.

Рано чи пізно прийдеться зробити крок до обмеження матеріальних потреб. Вже сьогодні кожна екологічна або техногенна катастрофа приводить (поки що тимчасово!) суспільство чи певний регіон до необхідності максимальної економії ресурсів, різкого скорочення споживання, мобілізації інститутів допомоги - гуманітарної, технічної, продовольчої. Такі зрушення трактуються як аномалія, як чергова "надзвичайна ситуація". Однак їх стає усе більше, масштаби всі обширнішими, а інтервали між ними коротшими. Усе більше сил і засобів відволікається на нейтралізацію наслідків катастроф. Подібні катастрофи, що трапляються і в індустріально розвинених країнах - виклик ліберальної моделі.